Історія про сміливість, боротьбу і любов великої нації в одній маленькій переписці. На основі реальних подій та історій A tale of the courage, struggle and love of a great nation through a small conversation. Based on a true story.
Однією з невідʼємних частин волонтерства є спілкування із захисниками та обговорення їх потреб. Дуже часто ділова переписка стрімко переростає в дружбу, інколи навіть в щось більше. Цю стрімкість підсилює потужний фактор — війна. Вона змушує жити сьогодні, бо завтра може не бути. Війна підсилює як ненависть до ворога, так і любов до близьких. Communicating with our defenders and discussing their needs is one of the integral parts of our volunteering efforts. Very often this business-like correspondence can rapidly turn into friendship, sometimes even into something more. This rapidity is precipitated by a potent factor — war. It forces you to live in the moment, as tomorrow may not come. War amplifies both hatred for the enemy and affection for loved ones.
Ми спробували показати абсурдність війни в 21 сторіччі, коли ми оточені новітніми технологіями, а все життя транслюється в режимі реального часу прямо в наших телефонах. Наші міста бомблять, так як 100 років тому. Попри технологічний прогрес і всесвітню демократію, ця війна довела, що світова архітектура безпеки під загрозою. Наша єдина надія зберегти суверенність – це наші герої. Гуманізувати захисників — це одна з основних місій цього проекту. Показати, що це не якісь беземоційні роботи-вбивці, це люди, які відчувають, мріють та люблять, але змушені взяти в руки зброю, щоб нас захистити. We tried to show the absurdity of war in the 21st century, when we are surrounded by the latest technologies, and all life is broadcast in real time right on our phones. Our cities are being bombed like some 100 years ago. Despite technological progress and global democracy, this war proved that the entire world security architecture is under threat. Our only hope to preserve our sovereignty is our heroes. Humanizing our defenders is one of the main missions of this project. To show that they are not some emotionless killer robots, they are people who feel, dream and love, but are forced to take up arms to protect us.
Ввечері 23 лютого ми з дружиною мріяли про закінчення ремонту в квартирі і те, як будемо планувати там дітей, а вже вранці наступного дня мріяти стало важко, практично неможливо. Проте нам гріх скаржитись, ми втратили лише здатність мріяти. Тисячі інших українців поставили життя на паузу. Режисери, лікарі, науковці, менеджери, айтішники, дизайнери, музиканти, брати, сестри, діти, батьки, сусіди, друзі, кохані зробили вибір, який суперечить нашому інстинкту самозбереження і пішли захищати наш спільний дім. In the evening of February 23, my wife and I dreamed about completing the renovation in our apartment and how we would plan to have children there, but in the morning of the next day it became difficult, almost impossible to have dreams. However, it would be wrong of us to complain — we have merely lost the ability to dream. Thousands of other Ukrainians put their entire lives on hold. Directors, doctors, scientists, managers, IT experts, designers, musicians, brothers, sisters, children, parents, neighbors, friends, loved ones made a choice that goes against our instinct of self-preservation and rallied to defend our common home.
На війні шанс вижити, мабуть, відсотків 50-60. Цей шанс відчутно зростає за наявності якісного медичного та технічного обладнання. Сучасні гаджети такі як дрони, прилади нічного бачення, дозволяють захисникам бачити і чути краще, бути більш непомітними. Держава, на жаль, забезпечує військових лиш необхідним мінімумом і цього, здебільшого, недостатньо. Причин на це є безліч, але зараз не час шукати винних, ми мусимо діяти, бо ми всі є держава. In war, the chance of survival is about 50-60 percent. This chance significantly increases in the presence of high-quality medical and technical equipment. Modern gadgets such as drones and night vision devices allow our defenders to see and hear better and be seen less. Unfortunately, the state provides the military only with the bare necessary minimum, and this, for the most part, is not enough. There are many reasons for this, but now is not the time to place guilt, we must act, because every single one of us is part of this nation.
Аліна і Вася — персонажі народжені з уяви і водночас реальні люди, наші друзі, імена яких ми вирішили не змінювати. Історії їхнього реального життя місцями перегукуються з історіями персонажів, але, здебільшого, суттєво відрізняються. Це швидше збірні образи, списані з різних людей, тому не дивуйтесь, якщо ви впізнаєте в них себе. В житті Аліна Авраменко дійсно волонтер. Вона одна з тих, хто зробив колосальний внесок в створення нашого фонду. Василь Яким — десантник з 80 бригади ДШВ який ще з 14 року нас захищає. Вони між собою ще навіть не знайомі, але Аліна вже не одноразово встигла допомогти Васі та його підрозділу. Васю, як і його персонажа, з дружиною звела війна. Alina and Vasya are characters as much born from imagination as they are real people, our friends, whose names we decided not to change. The stories of their lives in some parts echo the stories of the characters, in others they differ significantly. They are rather collective protagonists based on a variety of people, so don't be surprised if you too recognize yourself in them. In life, Alina Avramenko really is a volunteer. She is one of those who made a colossal contribution to the creation of our foundation. Vasyl Yakym is a paratrooper from the 80th brigade of the Ukrainian Air Assault Forces who has been protecting us since 2014. They don't personally know each other yet, but Alina has already managed to help Vasya and his unit more than once. Vasya, like his character, was separated from his wife by the war.
Саша більш ніж реальний. Олександр Литвинов десантник з 79 бригади ДШВ, родом з Миколаївської області. Він, як і Василь, ще в 2014 році пішов воювати. До війни він працював провідником. Ми Сашу між собою називали Рембо, бо він вижив після того, як танк влучив в БТР, яким він керував. БТР вже палав, коли Саша з нього виліз. Ми вважали його безсмертним, але 7 липня з ним зник зв'язок, через декілька днів ми дізнались що він загинув від осколкових поранень. В нього залишилась дружина і маленька донечка. Sasha is more than real. Oleksandr Lytvynov was a paratrooper from the 79th brigade of the UAAF, originally from the Mykolaiv region. He, like Vasyl, went to fight back in 2014. Before the war, he worked as a conductor. Among ourselves, we called Sasha Rambo, because he survived a tank hit on the APC he was driving. The armored personnel carrier was already burning when Sasha got out of it. We thought he was immortal, but tragically we lost contact with him on July 7th, and a few days later we learned that he succumbed to shrapnel wounds. He is survived by his wife and a small daughter.
Саша. Ще такого ніколи не було, щоб 4 дні Саша не виходив на зв’язок і в мене було дуже погане передчуття. І от воно підтвердилось. Саша загинув. Буквально за два дні до цього він мені розповідав про те, що хоче додому і дуже втомився. За крайні 2 роки війни він був вдома всього 3 місяці. Казав, що хоче взяти малечу і поїхати в село, просто лежати собі і відпочивати. Побути з сім‘єю. Надіслав фото донечки. І мені було так сумно…я так чекала ротації, хотіла, щоб Саша відпочив...
Мені досі не віриться…Саша ж Рембо, блін…він виліз зі свого БТР, на якому вивозив поранених, і в який влучив ворожий снаряд…БТР горів, курва, і він з нього виліз...переживав, що борода згоріла і була несиметрична 😅
Саша мені здавався безсмертним…він себе, певно, таким не вважав, але мав на це свою думку, про яку говорила його татуха на передпліччі: «смерть нестрашна»…
Ми познайомились випадково і вперше зустрілись, коли Саша з хлопцями повертались з госпіталю і проїжджали Львів…ми з Bohdan Romanko тоді ще були вражені тим, які це світлі хлопці. З того часу ми спілкувались щодня. Саша ніколи не скаржився, завжди казав, що у них «всьо харашо», але коли я сказала, що знаю, що в них тяжко, він сказав «наступного разу, як приїдеш, я тобі розкажу всю правду». За місяць Саша мав їхати в Німеччину на операцію, бо через травму в історії з БТРом втратив слух на одне вухо. Обіцяв зайти в гості до нас… Sasha. It was unheard of for Sasha to not get in touch for 4 days straight, it gave me a very bad feeling. And then it was confirmed. Sasha died. Just two days prior he told me that he wanted to go home and was very tired. Of the last 2 years of the war, only 3 months he spent at home. He told me that he wanted to take his little one and go to the village, just lie down and rest. To be with family. He sent me a photo of his daughter. And it made me so sad... I was so looking forward to his rotation, I wanted Sasha to rest...
I still can’t believe it...Sasha is Rambo, damn it...he got out of an APC, transporting the wounded, and was hit by an enemy shell...the armored personnel carrier was on freaking fire, and he got out of it… and all that worried him was his burnt beard being asymmetrical
Sasha seemed to me to be immortal...he probably didn't think of himself as such, but he had his own opinion about it, which his dad said on his forearm: "death is not scary"...
Sasha seemed immortal to me...he probably didn't consider himself to be, but he had his own opinion about it, which he had tattooed on his forearm: "death is not scary"...
We met by chance for the first time when Sasha and the boys were returning from the hospital and passing through Lviv... Bohdan and I were amazed then by how bright these guys were. We have talked every day since. Sasha never complained, always said that "everything is fine" with them, and when I said that I know it's hard for them, he said "the next time you come, I'll tell you the whole truth." In a month, Sasha had to go to Germany for an operation, because he lost hearing in one ear due to an injury from the armored carrier episode. He promised to visit us...Саша, спи спокійно. Ми помстимось їбаній русні і ніколи не пробачимо. Sleep peacefully, Sasha. We will take revenge on the fucking russians and we shall never forgive.
P.S. Як будеш мати хвилинку, познайомся там на хмаринці з моєю мамою, вона класна, вона тобі сподобається 🖤 P.S. If you have a minute, meet my mom there in the clouds, she's cool, I’m sure you'll like her 🖤
Адріана Романко, СЕО Благодійного фонду UAID Adriana Romanko, co-founder and CEO of the UAID Foundation
Ми — група волонтерів, які допомагають українським героям.
З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну ніхто із нас не міг залишатися байдужим. Ми почали волонтерити, аби допомогти нашим військовим із обладнанням та захистом. Тепер ми об’єднали наші зусилля, аби збільшити обсяг допомоги та фінансової підтримки. Ми допомагаємо військовим, адже від захисту нашої країни на полі бою залежить існування нашої держави як такої.
We are a group of volunteers who support Ukrainian heroes.
From the first day of the full-scale russian attack on Ukraine, every one of us has decided to be useful. We started volunteering to provide our people with much-needed equipment and supplies. Recently we’ve created a charity to amplify our efforts to help and raise funds. We support our compatriots on the front line because Ukraine’s victory on the battlefield is the primary ground for our country's further existence.
Ми постійно моніторимо ситуацію на передовій та перебуваємо на зв’язку із дислокованими там бригадами, аби переконатися, що наші захисники мають все необхідне для виконання обов’язків. Ми також відкриті до співпраці з іншими організаціями та благодійними фондами, щоб координувати наші зусилля та надавати максимум ефективної допомоги. We constantly monitor the situation on the frontlines and keep in touch with those people whom we’ve previously helped or are helping now to make sure they have everything to keep them safe. We are also open to a partnership with other organizations and charity foundations to coordinate our efforts and provide them with assistance if needed.
